Сто років тому більшість одеситів жили у найманих квартирах в дохідних
будинках, а левова частка зарплати йшла в кишеню домовласникам. Ми дізналися,
як орендували квартири в Одесі 100 років тому.
«ТРІЙКИ» - ЗРУЧНОСТІ У ДВОРІ. Будівництво багатоквартирного будинку в Одесі
століття тому обходилося в значні суми - будівлі зводилися повільно і практично
вручну. Екскаватори та крани ще не винайшли, кожний камінь потрібно було
доставити на возі-біндюзі до місця будівництва, а також підняти на носилках по
лісах на верхні поверхи. Ділянки під будівництво продавали тільки шановним і
багатим одеситам після особистого дозволу градоначальника і обговорення
голосних (депутатів. - Авт.) в
міській думі. Побудувавши такий будинок, його власник - купець або заводчик -
ставав господарем «курки, що несе золоті яйця», - житла в місті було мало, і
здача квартир в оренду окупала витрати на будівництво за кілька років.
Цікаво, що такого поняття, як «одиничка» або «двійка», 100 років тому не
існувало. Найменшою самостійною квартирою, яку домовласник надавав в оренду,
була 3-кімнатна. Причому без туалету та ванної. Їх у бюджетному варіанті житла
заміняв звичайний рукомийник, воду для якого квартиронаймачі брали в загальному
колодязі на подвір'ї. У дворі ж знаходився туалет, або його заміняв загальний
ватерклозет на поверсі. Проте кухня вважалася обов'язковим безкоштовним додатком
до найдешевших квартир. Вона була обладнана піччю з конфорками, а іноді і
примусом для готування їжі.
«МЕБЛІРАШКИ». Навіть бюджетна «трійка» була не по кишені для неодружених
молодих людей, які тільки починали свою кар'єру. Тому багато дохідних будинків у
1912 році нагадували нинішні гостинки або гуртожитки, поділені на однокімнатні
квартирки без зручностей. Такі кімнати презирливо називалися «меблірашками» -
неодмінною умовою здачі в найм була наявність необхідного мінімуму меблів. Як
правило, це ліжко на пружинах, шафа і рукомийник із дзеркалом.
«Меблірашки» також часто здавалися поденно і служили тимчасовим притулком
для закоханих парочок. А роль портьє-керуючих в таких випадках виконували
двірники, котрі брали добову плату за «гніздечка». Але використовувати
мебльовані кімнатки під таємний притон для занять проституцією було неможливо -
в той час двірники одночасно вважалися позаштатними чинами поліції. Їм
ставилося в обов'язок суворо стежити за тим, щоб дохідні будинки не стали
притулком для дівиць із «жовтим квитком». До слова, професія двірника була
цілком престижною - їм належало безкоштовне житло при прибутковому будинку. А
додатковий приварок до зарплати давав «пропускний режим» ночами: ворота у двори
після 21.00 закривалися і квартиронаймачі, які спізнилися, давали двірникам
10-50 копійок за вхід в орендоване житло. До речі, далеко не всі «меблірашки»
були обладнані електричним освітленням. Народ користувався гасовими лампами,
через що в прибуткових будинках часто траплялися пожежі.
АПАРТАМЕНТИ. На відміну від бідних холостяків, солідні сімейні люди -
клерки, викладачі гімназій і офіцери - воліли знімати 4-5-кімнатні
електрифіковані апартаменти з вигодами - ванною і туалетом. До речі, багато
престижних будинків в центрі міста мали автономну систему каналізації.
Ще держслужбовці отримували солідні надбавки на оренду. А одеська еліта
вікової давнини - лікарі, інженери та адвокати - могли дозволити собі
орендувати 6-7-кімнатні квартири з останнім словом техніки - телефоном. Ну а найбільш
заможні - купці, професори, вищі чиновники і підприємці - такі купували окремі
квартири. Однак таких були одиниці - вартість 5-7-кімнатної квартири становила
захмарну суму - 3-5 тисяч рублів. Горді власники та орендарі окремих
апартаментів обставляли свої квартири своїми меблями. Влітку вони масово
кочували на заміські дачі. Причому при переїзді забирали з собою всі меблі і
домашнє начиння - від клітин із канарками до шаф та обідніх круглих столів з
віденськими стільцями. Тому на початку і кінці літа на вулицях Одеси з'являлися
мальовничі каравани з возів та екіпажів дачників.
Табу квартирантам:
походи на горище з лампою і підозрілі гості
Здача домовласниками квартир в оренду жорстко регламентувалася законами.
Господарі будинків зобов'язані були платити квартирний податок в держскарбницю
і здавати сувору щорічну звітність про квартири. Від податку звільнялися тільки
священики, дипломати іноземних держав і члени імператорської родини, а також -
робочі гуртожитки при фабриках, лікарні, притулки і нічліжки.
При здачі в найм квартир укладався контракт на рік. Причому домовласник міг
заборонити наймачеві «заняття, пов'язані зі стуком і гуркотом, які можуть бути незручними
для сусідів». Дбали орендодавці і про пожежну безпеку, суворо забороняючи
користування свічкою чи гасовою лампою на горищах. Власникам «меблірашек» та
бюджетних «трійок» без зручностей не подобалося прання білизни на кухні, пізні
повернення квартирантів додому, а також «підозрілі» гості. Про те, що саме такі
і приходять до наймачів, домовласникам повідомляли пильні двірники.
Проте орендарі також могли пред'явити претензії. Якщо кімната або квартира
виявлялася сирою або сусіди зверху допізна музикували, орендар запрошував
поліцію і свідків. Після складання протоколу він міг вимагати у домовласника через
суд повернення плати за житло і з'їхати. Причому такі справи тоді вирішувалися
зі швидкістю блискавки - мировий або міський суддя виносив рішення ... в день
подання позову. Непоодинокими були випадки судової тяганини, коли квартиранти
заборгували власнику кругленьку суму. Виселити такого нахабу-боржника без
рішення мирового судді було неможливо. Цікаво й те, що скарги домовласників на
боржників служителі Феміди розбирали чи не щодня. І дуже часто вони ставали на
бік квартирантів і суворо наказували домовласникам не насідати на нещасного,
поки тому, до прикладу, не виплатять зарплату.
Сибірцев Олександр, газета «СЕГОДНЯ»